Коли Юра, Люда й Валентин Валентинович наблизились до будинку, вони побачили Вітьку Бурова. Він стояв у хвіртці, вирізаній у воротах, у своїй звичній лінивій позі, заслоняючи прохід і не виявляючи наміру поступитися місцем.

Юра опинився позаду Валентина Валентиновича. Втім, у нього все завжди виходило природно, а отже, й достойно.

— Юначе, — холодно мовив Валентин Валентинович, — відійдіть, будь ласка.

— Місця вам мало? — Вітька все ще заслоняв хвіртку широкими плечима.

— Вітьку, перестань! — поморщилась Люда (вона його не боялася).

— Або відійдіть, або я допоможу вам це зробити, — сказав Валентин Валентинович.

Вітька неохоче посунувся.

— Чухрайте, не ви мені зараз потрібні.

— Так буде, мабуть, розумніше, — лишив за собою останнє слово Валентин Валентинович.

У дворі, на лавці, бовваніла ще одна постать — Шаринець.

— Мені сюди, на добраніч! — Юра зайшов у свій під'їзд, лишивши Валентина Валентиновича наодинці з Вітькою й Шаринцем.

Прощаючись з Навроцьким, Люда сказала:

— Вітька знову до вас чіплятиметься.

— Якось переживу, — посміхнувся Валентин Валентинович. — Ви задоволені сьогоднішнім вечором?

— Ще б пак!

— Я радий, що Юра познайомив нас, — сказав Валентин Валентинович.

— Так, спасибі йому.

— Ваші вже, певно, сплять.

— У мене свої ключі.

Навроцький сковзнув поглядом по ключах, які вона дістала з сумочки.

— Ну що ж, на добраніч, привіт вашій чарівній матусі.

Люда зійшла сходами, обережно повернула ключ у замку, відчинила, потім зачинила двері, зняла черевики, в одних панчохах пройшла темним коридором, зайшла в свою кімнату.

Почулися кроки, і слідом за нею до кімнати ввійшов Микола Львович.

— Ти не спиш, таточку?