— Запевняю тебе, — говорила Ольга Дмитрівна, — вона доросла дочка, ми вже нічого не можемо їй заборонити. Треба скористатися з того, що ми поки що маємо право щось їй дозволяти.

— Це логічно, — погодився Микола Львович, — треба рятувати те, що ще можна врятувати.

— Нема чого рятувати, любий, запевняю тебе, це все таке молоде, дитяче!.. Я тільки проти ресторанів. Молодий чоловік має приходити в дім, бувати в домі. Тільки так ми можемо якось впливати на Люду, на її стосунки, ми можемо бачити, з ким вона спілкується. Крім того, якщо людина у нас буває, я суто по-жіночому постараюся відкрити їй очі на неї, на її вади, потім можна пожартувати, посміятися…

— Усе це правильно, — мовив Микола Львович, — але, розумієш, цей молодик не викликає в мене довіри. І я, відверто кажучи, розгубився: через службові міркування мені не хотілося б, щоб він бував у нас дома. Але ж і заборонити Люді спілкуватися з людиною, незручною мені по службі, це, по суті, те ж саме, що радити їй зустрічатися з людиною, зручною мені по службі. Висхідна позиція в обох випадках фальшива, кепська.

Ольга Дмитрівна залюбки слухала чоловіка, це було саме те, що вона так цінувала і любила в ньому. Звичайно, він не тільки не змушує Люду зустрічатися з потрібними людьми, а й сам з ними ніколи не зустрічається, і хід міркування був напрочуд притаманний йому.

— Ти надто перебільшуєш, мій любий, — зауважила вона, — ти справді нічого їй не забороняв, ти лише висловив свою думку про людину, яку знаєш більше, ніж вона. Т Люда це правильно зрозуміла. Гадаю навіть, що в цьому разі вона розумніша за нас. Справді, що сталося? По суті, нічого. Затрималася на танцюльках, а ми колись не затримувалися? Тільки тоді танцювали в саду, тепер танцюють у ресторанах, от і все.