Красавцев знову покосився на нього — піжона слід осмикнути.

— Зимін вимагає документи по вашому відправленню.

— Будь ласка, з документами все гаразд, — відповів Валентин Валентинович.

— Якщо в них особливо не порпатися.

— З документами все гаразд, — повторив Валентин Валентинович. — Можете спокійнісінько їх передати. Нехай вивчає. Навіть у себе вдома. Саме так, нехай візьме додому й ретельно ознайомиться.

Оркестр замовк.

— Отже, домовились? — Навроцький натякав, що Красавцев може йти.

Підводячись, Красавцев посміхнувся.

— Ви тут з дочкою Зиміна, якщо не помиляюсь?

— Не помиляєтесь. Можете спокійнісінько передати документи Зиміну в особисте користування.

Повернулися Юра й Люда. Люда сіла, обсмикала сукню, оглянула себе.

— Ну, то як? — запитав Валентин Валентинович.

— Чудово!

Люда вперше була в ресторані. Коли вона йшла сюди, хвилювалася, ніяковіла, їй здавалося, що вона дотикнеться до небезпечного, забороненого, але заманливого боку життя. Тато й мама будуть засмучені, дізнавшись, що вона побувала тут, але ж кортіло, кортіло дізнатися, що воно таке; дізналася, побачила й, можливо, більше не прийде сюди. Нічого особливого — п'ють, їдять, танцюють. П'ють і їдять досить смачно, смачніше, ніж удома, і зовсім інакше. Вона так чесно й скаже: кортіло побачити — побачила; татові й мамі завжди важливо зрозуміти мотиви, вона їм пояснить мотиви: було цікаво побачити. Правда, їй приємно, що й на неї дивляться. Вдома існувала ця тема — Люда-кокетка, з неї за це кепкували, тато часто говорив: «Люда знову видивляється в самовар». Кінець кінцем у кожного є і мають бути вади. Отож Люда подумки домовилася сама з собою, подумки домовилася з батьками.

— У вас знайомі в оркестрі? — запитав Валентин Валентинович.

— Хлопчик з нашого будинку, Славка Ельдаров. Дуже талановитий.