Ольга Дмитрівна кинула меткий, тривожний погляд на чоловіка, її ніжне лице зашарілося. В їхній родині не було чвар і скандалів, але зараз їй здалося, що Микола Львович невдоволений, розчарований, засмучений. Вирішивши, що вона має зробити все сама, сухо проказала:

— Про Юру мені нема чого казати, його ми знаємо десять років, і від цього він не стає кращий, але цей молодик… Валентин Валентинович… Щоправда, він поводився тоді, з Андрієм, цілком пристойно, але цього замало, щоб скласти думку про нього…

— А навіщо, власне, треба скласти думку? — запитала Люда.

— Я хочу сказати, що ми зовсім не знаємо його.

— Але ж зрозумій, мамусю, адже я не можу знайомитися тільки з твоїми або татковими друзями.

— Це правильно, — погодилась Ольга Дмитрівна, — але ти тільки-но познайомилася з ним і одразу прийняла запрошення піти в ресторан. Адже з будь-ким не ходять до ресторану, правда? Це до чогось зобов'язує. Піти до ресторану з майже незнайомою людиною…

— Я пішла не з ним, а з Юрою, — сказала Люда, визнаючи в душі певну материну правоту.

— Ідеться, мабуть, про молодого чоловіка, котрий одержує мануфактуру на нашій фабриці, — сказав Микола Львович.

— Атож…

— Мені він не подобається, — вів далі Микола Львович. — Ти знаєш, я зрідка так певно говорю про людей, про нього я кажу напевне: не подобається.

Люда глянула на батька, звела тонкі брови, спохмурніла:

— Дивно… Втім, якщо ти не хочеш, щоб я з ним зустрічалася…

— Зустрічатися чи ні — твоя справа; я просто висловлюю свою думку.

Люда продовжувала:

— Мені зовсім нецікавий і байдужий Валентин Валентинович… Але я не розумію, в чому справа, чого цьому надають такого значення… Слово честі, нічого особливого тут немає. Та коли забороняють — це жахливо…