— Я не забороняю, — запротестував Микола Львович, — я сказав: мені він не подобається, зваж на це, придивись до нього уважніше…

Вона засміялася:

— Щоб придивитися, треба зустрічатися… Таточку, мамулю, любі, все це такі дрібниці, їй-богу! Не турбуйтеся ні про що… Ну, сходила в ресторан, подивилася, потанцювала з Юрою, скуштувала їхньої страви…

— Ну й як? — запитала Ольга Дмитрівна.

— Смачно… Дуже… Але твої млинці смачніші, — додала вона великодушно.

Люду довго не брав сон: перебирала в пам'яті цей вечір, повернення, сцену в дворі й прихід додому. За ресторан вона не карталася. Їй хотілось там побувати, це правда. Вона пішла туди з Юрою, якого знає сто п'ятдесят років. Юру непокоїть, що говоритимуть у школі, — він боягуз, а їй начхати, вона нічого такого антигромадського не вчинила і не чинить, навіть навпаки, хоче бути як усі, але в неї нічого не виходить, її вважають чужою, а чому? Одягається не так, дочка інженера. Ну, й вона не набивається, не вішати ж їй на груди плакат: «Хочу бути як усі!» І Юра не такий вже й поганий, як його шкільна репутація; ніякий він не занепадник; його біда — хоче вирізнятися, а вирізнятися йому, між іншим, нічим. І якщо говорити чесно, то Юра — боягуз. Це головне. Через це вона його зневажає, через це він ніколи їй не подобався. Даремно дівчиська щось там натякали — це все смішно. Єдиний, хто їй по-справжньому подобався, точніше, міг би сподобатися, якби й вона йому подобалася, — це Миша Поляков. Він пряма протилежність Юрі, але він на неї нуль уваги, пуд зневаги. Цей пуд зневаги зовсім незаслужений. Просто в Миші така вдача, він нікого зокрема не помічає, вони для нього маса. Та вона не маса. В кожному Разі, не для нього…

Тепер щодо Валентина Валентиновича. У нього досить красиве лице, в міркуваннях щось значуще навіть загадково значуще.