Він знову спустився крізь дахове вікно на горище й сховав банки в комірчинці, замаскованій дошками та фанерою. На підлозі лежали матрац і подерта ковдра, на дошках, що правили за стіни, висіли листівки з краєвидами Криму.

Вітька повернувся на дах, відкоркував лимонад, розклав тістечка й цукерки:

— Наминайте! В Крим поїдемо — у вагоні-ресторані обідатимемо.

— Що за вагон-ресторан?

— Вагон, а в ньому столики, ресторан. Поїзд іде, колеса вистукують, а ти наминаєш, офіціант подає, що замовиш, а замовиш, що захочеш, — розмальовував Вітька майбутню поїздку в Крим. — Пообідаєш — і до себе, по тамбурах, з вагона у вагон, усе на ходу. Прийшов у свій вагон, укладайся спати, у кожного своя полиця — називають плацкарт. Не хочеш спати — дивись у вікно. Головне — зробити гроші.

— А як зробимо гроші? — запитав Фургон.

— Хто тобі дозволив ставити такі запитання?

Зляканий Фургон мовчав.

— Хто, питаю, дозволив? Або хто підучив? Підіслав? Хто? Мишка Поляков? Сашка-Фасон? Говори! А то скину з даху. Арци — і в воду кінці!

— Він просто так запитав, — заступився Шнира.

— Заткни пельку! Якщо хтось розпатякає про Крим, голову відірву.

— А чого патякати? — заперечив Шнира. — Думаєш, не знають? Знають.

— Звідки? Хто сказав?

— Та облиш ти! Сам скільки разів казав: Крим… Крим…

— А гарно в Криму? — запитала Білка, щоб не дійшло до сварки.

Її наївну дипломатію підтримав Паштет.

— Питає! Всі в Крим їдуть, якби було погано, не їздили б. Там море навкруг.

— Всесоюзною здравницею називають, — додав Шнира.

Вітька ліг на спину, підставив лице сонцю, замріяно мовив:

— Найкраще місце — Крим. Море, звичайно, тепло всенький рік, хочеш — купайся, хочеш — загорай. Фрукти за безцінь: груші «дюшес», виноград «дамські пальчики», абрикоси — копійка фунт. У Лівадію поїдемо, там палац, цар Миколка жив. Ялта. Головне, мати надійну ксиву, а то знімуть з поїзда як бездоглядних.