— Чи ти ба, — сказав Миша, — поруч нього Красавцев.

— Хто це Красавцев?

— Начальник збуту фабрики, на якій ми проходимо виробничу практику.

— Можливо, але теж, безумовно, хабарник.

Мишу вразив жовчний тон Славки.

— Хіба ми з цим не боремося?

— Припустимо, — не став суперечити Славка. — Тепер сусідній столик, бачиш, чорновусий джигіт? Коштує тридцять тисяч, представник Азіяриби, рекламує оселедець, — а навіщо його рекламувати? Знаєш таке місто — Ачинськ?

— У Сибіру?

— Авжеж. Не на всякій карті знайдеш. Є там малесенька крамничка, торгує личаками, цвяхами, дьогтем, мотуззям, косами, серпами. Де ж ця крамничка себе рекламує? Не вгадаєш. У паризьких газетах. І за рекламу сплачено золотом. Отакечки!

— Уявляю собі радощі парижан, — засміявся Миша. — Анекдот, певно?

— Анекдот? Прочитай «Крокодил». Дивись далі: Іван Піддубний, але він не Іван Піддубний, а фірма «Дешева сукня». Поруч два джентльмени в галіфе — «Вишукана сукня»… А ще далі, в косоворотках і піджаках — це так звані кооперативи, артілі, звісно, липові, але вивіски… Вивіски найідейніші. «Своя праця», бачите, сьомгу їсть, «Колективна праця» п'є шампанське. Праця, праця, праця… Зручне слово!..

— Слухай-но, — перепинив його Миша, вдивляючись у глиб залу, — там, у кутку, часом не Юра з Людою Зиміною?

— Вони.

— Я знаю чоловіка, з яким вони сидять, — Валентин Валентинович Навроцький.

— Я його теж знаю, віднедавна він живе в нашому будинку.

— І вони часто тут бувають?

— Люду бачу вперше, Юра буває, Навроцький наш постійний гість.