Вузька металева драбина починалася від другого поверху і, прикріплена до стіни металевими пруттями, сягала даху восьмиповерхового корпусу. Біля даху пруття були відірвані, верх драбини хитався.

Вітька всівся на нижньому щаблі драбини.

— Куди забрався, місця тобі іншого нема? — невдоволено зауважила двірничка.

— Сидіти не можна?

— Не можна, злазь!

Вітька потягнув носом повітря:

— Мені кисень потрібен, кисню не вистачає. — Він піднявся ще на два щаблі, знову потягнув носом. — Хороший кисень, перший сорт.

— Дограєшся, Вітьку!

Двірничка подалася геть зі своєю мітлою. Вітька посміхнувся: мету досягнуто, всі бачили, що він на драбині і, отже, до буфету не може мати відношення. Йому потрібне було алібі, слово, якого він не знав, але мав про нього уявлення.

Шнира, Паштет і Фургон, задерши голови, дивилися, як Вітька піднімався по драбині.

Досягнувши четвертого поверху, Вітька завис і зазирнув у відчинене вікно. Перед вікном сиділа Ольга Дмитрівна в халаті і з рушником на голові.

Посміхаючись, Вітька дивився на неї.

Вона оглянулася, зойкнула з переляку.

Вітька скорчив страхітливу пику.

Ольга Дмитрівна схопилася з пуфика, зачинила вікно, засмикнула фіранку.

Задоволений своєю витівкою, Вітька глянув униз, бажаючи побачити, який вона зробила ефект, і раптом побачив у дворі Шаринця.

— Де Білка? — запитав Шаринець Шниру.

— Не знаю.

Вітька спустився вниз, зіскочив з драбини,

— Тобі чого?

— А тобі чого?

— Ну й чухрай звідси!

— Ти, Вітьку, один, а я не один.

— Плював я на твоїх, ти моїх не чіпай.

— Діждешся! — пригрозив Шаринець і потюпав з двора.

Вітька знову піднявся по драбині. Ризиковано балансуючи на пруті, дотягнувся до вікна, взяв банку, що стояла на підвіконні, встромив у неї палець, набрав варення і відправив у рот.